Ех, осінь, дзвоники із жерсті — дощі пробуджують дахи, снують авто на перехрестях, а на подвір’ях двірники згортають в купи жовте листя і вже підносять сірники, а білий дим — як пісня. А ввечері, коли асфальт блищить, мов перлівниці скойки, в строкатій мішанині пальт, немов лелеки, парасольки завмерли на одній нозі, і мерехтять сумні вогні. Тролейбуси у рукавичках хапають пальцями дроти і за вікном тихенька мжичка, як срібна нитка, шелестить. В бляшані ринви вітер грає. О, як незвично, до одчаю, люблю тебе, маленький краю людей та голубів. АТТИЛА МОГИЛЬНИЙ