ПОЕТИ НЕ МАЮТЬ СТАРІТИ

Поети не мають старіти,

Ні душею, ні тілом, власне,

Поети - дорослі діти,

Для всіх поколінь невчасні...

Для всіх поколінь потрібні,

І болісні, як хвороба,

Лиш Господові підзвітні,

По грішному світу ходять..

Поети завжди печальні,

Ховають за сміхом смуток,

Як жертви оті сакральні,

Голгофи не оминути...

Їм більше болить, ніж завше

Болять нам вселенські бІди,

І п'ють із гіркої чаші,

Всміхаючись нам для виду...

Їм щось таке з неба впало,

Їх демон чи ангел може,

Чи боги отак зіграли,

В захмарній химерній ложі

Поети до смерті люблять,

До ран у серцях пробитих,

Без цього вони загублять,

Саму свою здатність - жити...

Поети не пишуть вІршів,

Вони витікають з кров'ю,

В холодній кімнатній тиші,

В розмові з самим собою...

Якби їх раптОм не стало,

Отак просто - раз і зникли,

Ми б навіть не помічали,

А з часом би просто звикли...

А потім би наші душі,

ЗатвЕрдли, немов алмази,

І проза щоденна душить,

І тоскно якОсь одразу...

Не п'ється вино і пиво,

Незримі стискають пута,

І хочеться раптом дива,

Живого поета - чути...

Ми звикли, що є - незриме,

Оте, що торкнеться раптом,

Магічні натхненні рими,

ОлЮднять безликий натовп...

Цінуйте поетів, дійсно,

Вони не такі, інакші,

І навіть якщо безвісні,

Вони все одно прекрасні...

Вони не вмирають, просто,

Повірте, це так і є,

Приходять до нас у гості,

А потім їх не стає...

Тому, поки є, читайте,

І слухайте їхній голос,

Поети - космічні зАйди,

Що просто за нас боролись...

Що просто робили, певно,

Найважчу у світі справу:

Прожили життя - даремно,

Бо просто його - віддали...

Нічого вони по сОбі,

У світі цім не залИшили,

Таке от незвичне хоббі,

Людей лікувати вІршами...

Поети не мають старіти,

Та рідко коли вдається,

Поети - дорослі діти,

З великим-великим серцем...

ВАСИЛЬ ЗИМА