ВІДОМІ УКРАЇНЦІ. МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ
(1865-1901)
Митрополит Андрей Шептицький
народився 29 липня 1865 року в с. Прилбичі, що на Яворівщині. Був очільником Української греко-католицької церкви з 1901 року і аж до своєї смерті 1 листопада 1944 р.
Походить із давнього українського графського роду
Шептицьких. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував
українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим
митцям.
1905 року заснував Національний музей
у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів.
Мав
декілька наукових ступенів: доктор права, доктор теології, доктор філософії. Першим із ієрархів почав використовувати в спілкуванні з
вірними народну мову. Першим почав правити богослужіння українською мовою.
Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю
кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту та
Галицького сейму. Зазнавав утисків більшовиків.
Митрополит Андрей — визначний діяч. Як і свого часу
князь Володимир Великий, пізніше Ярослав Мудрий, потім Богдан Хмельницький і
Тарас Шевченко, задав вектор розвитку України. Не було такої сфери діяльності,
якою б не займався Шептицький. Будучи архієреєм Церкви, він зумів побудувати
ефективне суспільство, в якому людина почувалася захищеною від самого
народження аж до працевлаштування. Власним коштом купував і дарував цілі статки
українському народові, своїй Церкві.
Митрополита Андрея у світі називають праведником віри, адже під час Другої
світової війни він власними зусиллями врятував сотні єврейських родин від неминучої
смерті. Він не ділив людей ні за віросповіданням, ні за національністю.
Маленькі діти зверталися до нього дуже зворушливо, називали його
«найдорожчий таточку», просили в Митрополита і кожушки, й
коралики, й цукерки. Та найбільше просили, щоб митрополит Андрей до них
приїхав. По-різному його заманювали. Наприклад, в одному листі дитина писала:
«Львів — то таке велике місто, і Святий Миколай може заблудитися в ньому. А ти
візьми й приїдь до нас, бо ми так багато отримали подаруночків, і ми з тобою
обов’язково поділимося». Погодьтеся, що для дитини в повоєнні роки поділитися
солодощами — це велика жертва.
Після Першої світової війни, коли в Галичині залишилося понад 20 тисяч
повоєнних сиріт, він заснував фактично при кожному монастирі
захоронки-сиротинці для дітей. Сестри, які працювали з дітьми, казали, що їм
місяцями доводилося працювати, щоб викликати усмішку на їхньому обличчі. Діти не
вміли сміятися.
Василь Стефаник писав: «Я так люблю дивитися на ту срібну, похилену голову,
яка журиться і молиться за Україну».
Коментарі
Дописати коментар